Боєць “Бандера”: “ Я ні разу не пошкодував, що пішов добровольцем. Якби міг повернути час, то зробив би все так само”-інтерв’ю

Львів’янин, який пішов на фронт добровольцем в 19 років, повернувся до мирного життя і хоче побачити світ.

Доброволець з позивним “Бандера” – Олег Мацишин пішов на фронт навесні 2014 р у 19-річному віці. Як і більшість бійців, він не думав, що Донбас – це далеко і “нехай воюють самі”, поки ворог не перейде Дніпро. Зібрався на війну в чому був і без повістки. Там отримав орден, мав шанс стати професійним військовим. Не захотів. Сьогодні він мешкає в Польщі. Однак якби час вернути назад, “Бандера” певен – робив би те саме, що і п’ять років тому.

Виловити “Бандеру” нам вдалося ледь не дивом: він приїхав у Львів на пару діб залагодити справи з документами. На вид – стрункий, широкі плечі, сині очі, чорна чуприна, але погляд – наче народився вже старим.

На фронт пішов – як фанати ідуть на футбол

На запитання, чого пішов на фронт таким молодим, коли ніхто не гнав, Олег відповідає – в пошуках пригод і адреналіну.

– Спочатку був Майдан. Туди поїхав заради “спортивного” інтересу, бо раніше був футбольним фаном, тісно спілкувався з “львівськими ультрас”. Був дітваком і хотів адреналіну. Коли з Києва повернувся до Львова, то тут вже зібралися всі, хто був на Майдані, і давай думати: йти воювати чи не йти? Чи в “Азов”, чи в “Донбас”. Своє рішення прийняв чисто на емоціях. Навіть не розумів, що роблю. Було таке відчуття, що ми йдемо на футбол. І тільки потім стало ясно, що це не гра на комп’ютері. Мама взагалі думала, що я в Києві барменом працюю. Вже потім батьки побачили по телевізору, що я на війні.

Як дитина стала воїном

– Все почалося в батальйоні “Донбас”. Спочатку був вишкіл, у червні 2014 року в Нових Петрівцях, що під Києвом. Про набір дізнався з ТВ, таки пішов. Там відбором займався капелан. Він спитав: скільки тобі років і що будеш робити, як я тебе не візьму? Відповів, як на сповіді: піду в “Правий сектор”. Так пройшла наша співбесіда. Майже місяць тривала підготовка навчальної роти. Наш командир з позивним “Котик” був, як другий тато і дуже пильнував нашу фізпідготовку. Потім його не стало в Іловайську. Завжди буду його згадувати…

– Так от, я попав у другу штурмову роту. Форма – хто в чому приїхав, потім дали “дубок”, але дуже добре там годували. По чотирьох тижнях нас посадили в автобуси і відправили в Артемівськ. За тим був перший бій – звільнення Попасної, 15 липня 2014 року. Перші серйозні втрати. Вийшло дуже по-дурному. Спочатку мали взяти міст і блокпост. Забрали все . Командир сказав іти далі, на Попасну, і відразу шість “двухсотих”, один без вісті пропав і 15 тих, кому була потрібна допомога. В той день дитинство закінчилось. Не стало мого друга, пацану було 19 чи 20 років. Я за ним дуже плакав. Не розумів, що робиться, всі порозбігалися, ховалися. Я не знав як поводитись і просто виконував команди командира. Це було найправильніше. Ми там швидко “погрузилися”, щоб врятувати тих, кому потрібна допомога. Коли прибули на базу, то всі були дуже втомлені. Від попередньої ейфорії не лишилось ні сліду. Та з часом ми звикли.

Найстрашніше – коли мама бійця якого вже немає кричить: чому він, а не ти?

– Все оце страшне на війні якось природньо перетворюється у веселе, інакше не вижити. Було багато таких ситуацій. Ще страшно, коли ти з другом будуєш плани, а його через пів години нема. Ще я дуже боявся попасти в полон. Я не знаю, як би себе повів. Це ситуація, яку не перетворити на жарт.

– Просто, ми так звикли до цього що організм уже сам відчував, де летить, де свистить. От як зі мною – ми прийшли з позиції, сіли за столом, ніхто нікого не рухав, воно прилетіло і я прокинувся в ліжку. Але перший раз, в Лисичанську, мене зачепило через мою ж неуважність. АГС прилетіло. Я зняв пластину з “броніка”. Попало в руки. Це був липень 2014 року.

Страх відчувався часто, рятувала молитва і малюнки – Коли думав, що вже кінець, то починав молитися. Це страх, в певний момент в тобі все стискається. В крайні моменти, як ми просто обнімалися і приколювались зі всього. Треба сказати, що таке часто було в донецькому аеропорту. ДАП – це була “фортеця” для кожного бійця. Ніхто не хотів звідти іти, але бойовики, вирішили інакше. А ще у важкі моменти дуже допомагали малюнки дітей, які нам привозили волонтери. Ми з пацанами їх читали і плакали. Це настільки важливо. Багато таких листів я зберігаю вдома. І саме тоді, коли боєць читає листи від незнайомих дітлахів, – починає розуміти, за що він не робить

На війні я відчував себе, як вдома

– Найбільше на війні подобалось те, що ти бачиш людину наскрізь. Хороший таким і залишається, а з не гарних людей моментом злітає весь “доблесний” наліт. Я відчував себе там, як вдома. Це люди, з якими ти все пережив, колектив твій, “спаяний”, обстановка – ідеальна. В “Донбасі” були майже всі зі Сходу України, і грузини, і поляки, але там майже ніколи не виникало конфліктів.

На “нулю” у нас був так скажем “зігріваючі напої” – дозволяли сто мілілітрів. Аби розслабитись. А якось ми знайшли в підвалі покинутого будинку 20-літрові бутлі вина. То воно пилося, як сочок. І взагалі, в нас були такі умови – майже як вдома. У Пісках, а це як Конча-Заспа під Києвом, в підвал, де ми ховалися, я перетягнув шкіряні дивани і телевізор. Навіть банька була. А пацани на позиціях редиску садили. Всі виживали, хто як міг. А ще ми мали безплатне “кіно” – сепари, коли отримували зарплату, завжди сперечалися між собою, в кого більше чи менше, а ми за тим часом могли спостерігати. А зарплату ховали під п’ятку лівого берця. У їх “двухсотих” там часто находили гроші. Також я там знайшов вівчарку – Єва. Приручив дорослу. Почав годувати. Спала зі мною на одному ліжку. Ходила на позиції. Але потім Єва зникла. Також в мене був автомат – Єва Браун. Більшість з нас навіть в туалет ходили з ним. Інші хлопці називали свої іменами коханих дівчат. Отака любов на війні – багатогранна (сміється).

На запитання, чи трапляється на війні любов, Олег, з уміхом, каже, що буває, навіть не одна.

– Особисто я пережив десь три романи. З одною дівчиною ми навіть хотіли одружитися, але не склалося.

Прибрати ворога – як розбити посуд: нуль емоцій

– Пам’ятаю, що прибрав снайпера. Випадково. Просто там, або ти, або тебе. От ми сидимо в пабі, я зараз кину на підлогу бокал і він розіб’ється. Шкода? Байдуже. Це те саме. Нуль емоцій.

Багатьом в тилу тепер “до лампочки”

– Як це не страшно, але війна почала перетворюватись на спосіб заробітку для частини бійців і мирних. Хлопці кажуть, що тепер понабирали таких бійців, що з окопів не вилазять, бо він прийшов не воювати, заробляти гроші. Мало хто хоче воювати за ідею, чи з патріотичних міркувань, як починали ми. Ви знаєте, що коли когось не стає, ми скидалися по 50 грн, щоб відправити тіло додому. Тепер тема війни – це мода, і тим багато хто зловживає. Деякі волонтери навчилися заробляти на війні – робити піар, а потім йти в політику. Люди стали байдужими, мало кого бентежать це. Ще один приклад: після АТО я пішов в ЗСУ, в 93-бригаду, перевівся по контракту в Академію сухопутних військ. Міг стати офіцером, але коли в академії побачив той “совок”, то просто звільнився з армії. Притому, я ні разу не пошкодував, що пішов добровольцем в АТО. Якби міг повернути час, то зробив би все так само.

Після АТО довго відновлювався

– Повернувшись з війни, а я дуже довго відходив, потім ходив, як “овоч”. Був дуже агресивний, міг навіть кинутись на будь-кого. Минуло півроку, поки я повернувся до життя. По тому працював барменом в ветеранському закладі “Патріот”. Згодом ми закрилися. Шукав роботу, але нічого цікавого не було. Так я виїхав у Польщу, потім може ще кудись махну – подивитися світ і зустріти нових людей. З поляками стосунки нормальні. Проблем ніяких. А що тут? Мене дивують наші люди. Замість того, щоб скиглити, що держава нічого не дала, краще спитати у себе: а що я зробив для того, аби Україна стала кращою. Сподіваюсь, через пару поколінь українці навчаться поважати себе і власну свободу.

Джерело