Ярина Чорногуз:Гадаю, Зе вiрить так само наївно в казку про кінець війни, бо це вигідно

Бліндаж медиків так щільно захований серед степового поля, що якби я не йшла за командиром на узбіччя, то навряд зрозуміла б, що в клоччі високої трави криється місце, облаштоване людьми.

– С….(тут ім’я), яким він був відвертим і щирим. Знаєте, зараз боїшся молодих людей, бо вони передчасно стають дорослими, знають, коли не варто говорити те, що думаєш, – розповідає про останнього загиблого в жовтні парамедикиня медеваку, міцна й вродлива жінка з Миколаєва. – А цей був не таким. Я спершу думала, що то він у шось грає, а виявилося, що він отакий і є. Приязний. Позичав гроші, коли в нього просили, казав “віддадуть, то віддадуть, не віддадуть – мені і так норм”. Світлий такий, страшне.

Я питаю, звідки родом він був, вона каже “З Луганська, з інтернату”. Питаємо, скільки років йому було, каже “27”. Далі розповідає, як намагалися його врятувати, як “х*ярили” все, що могли. Снайперська спецкуля ввійшла над плитою в груди, перебила легені й легеневу артерію, внутрішня кровотеча, після трьох приходів до тями, серце зупинилося.

Вона курить цигарку, відмовляється від моєї пропозиції принести в буржуйку дрів і робить це сама, періодично кашляє, бо має хронічний бронхіт, ситуацію на позиціях описує лаконічно й чітко, я сьорбаю чай, у якому плавають крихти кави, бо, заслухавшись її, я сипнула туди ложку не з тої банки.

– Дивіться, яке фото, – показує світлину, на якій С. разом із загиблою влітку на цих же позиціях жінкою-парамедиком. – Вони тут разом. Була йому, як і всім тут, за маму.

Це був перший день ротації. Ми вернули на свою позицію, дві години запаковували в бліндажі медичний рюкзак, ампульницю, сумку з медикаментами, нам розповіли, що військові, які тут стоять, за жодну ротацію не мали стільки загиблих, як за останню 2019-го року. А я думала про те, як за допомогою спокою можна вести окупаційну війну.

Спокій – емоція, якою нас вирішили далі завойовувати в неметафоричному сенсі слова “завойовувати”, а у цілком фізичному зайнятті позицій, деякі з яких викопані ось цього літа. Спокій як примара – спокій як результат менш чи більш свідомої брехні собі, як технологія в інформаційну добу, як емоція, що надається до маніпуляцій.

Мине тиждень після розводу, і люди, що намагалися відмежувати себе від факту війни через прагнення комфорту чи затаєне почуття провини за бездіядьність перед тими, хто “там воює за нас”, почнуть жити в ілюзії, що війна закінчилася.

У це повірять навіть чимало людей, які завжди підтримували військових, розуміли, що за умовними “сєпарами” стоїть росія, бо живуть з року так 2016-го року з думкою, що “справжня гаряча війна скінчилася”, і тим, хто любить по-справжньому воювати, “там” робити нічого. Треба “звідти” всім талановитим повертатися й боротися за Україну тут, у містах, у тилу. І хай буде невкомплектована контрактна армія на 40+ %, адже туди їдуть “воювати” тільки ті, хто не знайшов себе в житті. “Справжнім воякам там робити нічого”.

Гадаю, Зе вірить так само наївно в казку про кінець війни, бо це вигідно для його рейтингу – такий собі з його боку “атвєт за базар” про безвідповідальні обіцянки миру та закінчення війни, де ані мир, ані закінчення війни не залежать від України, бо не Україна почала окупацію не своїх територій, а наша оборонна війна від Росії триває з перервами ось вже понад 350 років. Пу використовував таку технологію “спокою” на тлі агресії вони практикували раніш із Грузією, де за допомогою штучно навіюваного спокою й брехні змусили весь світ забути про те, що частина грузинських земель є досі окупованими. Як завжди, речі, найближчі до реального, парадоксальні.

Я згадала літні зйомки документального фільму, над яким працюю. Мені доводилося знімати двох героїв у різних кінцях України – Донеччина, лінія фронту українських військ, і Закарпаття, лінія, де проходила мережа боївок ОУН. Хоч це різні краї України, різні покоління, різні світогляди, атмосфера там і там однакова. Позбута форм імітації. Позачасова.

Коли міркувала, чому так, то до мене прийшла така очевидна відповідь. Чи не всі, хто творили українське мистецтво, історію, державу й кого ми маємо в каноні, ніколи не забували про цю війну. Не дозволяли собі забувати. Тому реалія така, що Україна існує в боротьбі за саму себе. Погано вміє бути і пам’ятати себе в стані комфорту та спокою. У випадку Шевченка, його новаторство у свій час полягало серед іншого в нагадуванні про цю війну, коли розуміння її тривалості було втрачено.

Часом важливо просто не забувати, що потрібно бути стіною. Стояти й не рухатися назад, нічого не віддавати, пам’ятати. Коли втрачаємо пам’ять про минуле, його боротьбу, припиняємо усвідомлювати синдром стіни, який випадає реалізовувати нашій армії, то починаємо щезати.

За матеріалами сторінки в Фейсбук Yaryna Chornohuz